Мовне питання в Україні: голос землі проти голосу крові

Той прецедент, що два небайдужих лікаря публічно «зчепилися» з питання мови — а інтелектуальна спільнота воліє продовжувати обходити гострі кути стороною і тим самим залишає їх напризволяще — цікавий сам по собі. Але дійсність не розкладається окремо на війну, економіку, медицину або мову. Говоримо про одне — але то є лише одним із шарів, все ж взаємопов’язане в цьому кращому зі світів. Інтелектуали по багатьом питанням воліють скоріше вести себе подібно до страусів, ніж щось робити зі своїми фобіями та фетишами. І якщо фобії, процитую, ці — насильство, то фетиші — ті, хто на нього здатний. Одне підтримує інше і плекає нездорову ситуацію, коли про те, що болить, говорити лячно, якби чого не вийшло. А ось ті, хто все ж наважується, автоматично стають героями. Або ворогами, як поталанить.

Поки що є таке відчуття у більшості, що закликати до насильства в царині мовної політики — безпечніше. Ніж, наприклад, говорити про насильство в питанні власності. Останнє набагато значуще зараз, його порушення призведе до більших зрушень і наслідків — але ні, ліпше ми поговоримо про мови. Пару спустимо, винних призначимо, суспільство відволічемо — хай собі чубиться, доки сильні світу грошенята складають-складають, та ніяк не наскладаються.

Ні, не маю ілюзій, що можна переконати «мовностурбованих». Але хочу звернутися до тих, хто, як і я, підтримує м’яку українізацію — і згоден, що не потрібно розколювати країну. Вам здалося після попередньої статті прямо протилежне? То вам здалося, смію запевнити. Якщо й є якась різниця — то вона саме в погляді, що стоїть за словами «не розколювати».

Для початку, щоб нікому нічого не здавалося, варто позначити певні точки відліку.

В Україні державна мова — українська. На сьогодні то є факт, який не підлягає перегляду. Більш того, навряд чи колись перегляд взагалі стане можливим. І саме тому, що маємо шалений зовнішній тиск з цього питання. Можна закрити тему та перегорнути сторінку.

Українська як державна, єдина, тягне за собою висновки — всі повинні її знати та вивчати.

І ось далі вже йдуть розбіжності. Що таке «повинні знати»? Маргінали нам розповідають, що «повинні» — то є примус. Або знає мову і використовує — або зрадник. О як! Але ж є закон, конституція, мовна хартія, яку ми колись там ратифікували — і там такого немає.

Моя відповідь — і сподіваюся, що її підтримають адекватні співгромадяни: «повинні знати» — то є вибір. Саме так! Таке положення речей, коли для успіху в цій країні просто потрібно добре знати українську. Так, то базова вимога. Але ви можете її і не виконувати — і вам нічого за це не буде. Просто ви стаєте менш конкурентними щодо тих, хто українську знає, вам складно. І все.

Треба зазначити, що все в нас добре, на мій погляд: саме цим шляхом ми й крокуємо, і результати — є. Наступне покоління знає і використовує мову більше за нас. На цьому шляху колись було прийняте доленосне рішення — навчання на українській. І особливо у вищах. І все, питання було вирішено, розумієте? Так, є російськомовні школи (дуже не багато), але батьки стають перед дилемою — або їм буде важко під час навчання дитини у школі, або потім вже дитині буде дуже важко після школи в Університеті чи ще десь. І більшість (може, і не так вже радісно) робить вибір на користь дітей. І такі діти стають білінгвами — принаймні, наприкінці навчання у школі.

Але ж і російська з них нікуди не випаровується — на побутовому рівні, так. І це є проблема, для багатьох. Тому що мова ж є, а навчання — ні. Ось і маємо купу погано освіченої молоді, яка навіть примітивну записку без помилок написати не в змозі. У тому числі після закінчення вищу. У тому числі навіть в тім, що прямо стосується свого фаху.

І тут знову маємо розбіжність. Україномовні патріоти кажуть: ну і досить з вас побутового рівня. Самі винні, що і у побуті на українську не переходите. Не кажучи вже про фахові розмови… Але бачите, яка тут річ — це ж їх рішення, а не ваше, переходити на щось там у побуті, чи ні. І їх рішення ніяким чином вас не стосуються. Це така сама дикість, якби ви почали розповідати уродженцям Мексики у США, чи представникам китайської діаспори, що їм варто забути свою рідну мову і перестати її вивчати.

Цікава деталь, якщо піти далі. Такі-сякі російськомовні мало того, що від своєї мови вперто не відмовляються, і вчити її надалі хочуть, так ще й воліють вивчати її за державний кошт! В Україні! І ще й дивуються, що це викликає обурення.

Перепрошую, чий-чий кошт?.. Державний, кажете? Немає в Держави ніяких грошей, крім наших. Податки, мабуть, всі платимо? Чому вони повинні йти на те, що важливе для одних, культурні проекти, тощо? Але заради потреб інших, навіть якщо лише про володіння своєю мовою на достатньому рівні йде мова (так, можна поговорити і про навчання літератури — і було надане бачення, як це може бути зроблено з огляду на нашу ситуацію — але то вже бонус) вони чомусь використані бути не можуть.

Але питання оплати за добровільні додаткові години навчання російської може бути і цілком дискутабельним. До речі, чому тільки її? Таке саме питання може бути поставлене і щодо інших мов — якщо є такий запит. Чому я пишу, у такому разі, про російську? Та тому, що артикулюю запит саме на ту мову, яка важлива для мене. Але ні в якому разі не наполягаю на її виключності і підтримую бажання кожного вчити ту мову, яку він забажає.

Ще одне, часто звучить — то йдіть куди-небудь, самі організовуйте собі якісь там позашкільні навчальні центри і вчить хоч китайську. І на перший погляд — дійсно. Але хто зможе гарантувати, що тих, хто почне пробувати організувати щось подібне, не візьмуть «на олівець», не почнуть або переслідувати, або підозрювати в співпраці з ворогом? І цілком виправдано, до речі. Нормальні російськомовні українці навряд чи ризикнуть світитися зараз з такими ініціативами. А нормальні російськомовні батьки скоріше за все остережуться відвести туди дітей. Хтозна чому там навчать? І чи не нападуть завтра якісь… стурбовані?

Інша справа — школа. Тому що тоді держава і контролює навчальний процес, і слідкує за його наповненням. Йде на випередження, розумієте? Щоб не було так, як сталося з мусульманською молоддю у Європі. Коли нічого не було зроблено в сенсі освіти дітей в їх рідному культурному середовищі, і з асиміляцією теж… ну, не склалося. І єдиними, хто взагалі чекав з відкритими обіймами були радикали. З керівництвом за кордоном.

По-друге, а чому, власно, ні? Чому це Держава і державна освіта обов’язково має спілкуватися зі своїми громадянами «через губу» та відмовляти їм у тому, що їм потрібно? Не йти на зустріч, а створювати умови, щоб було складно та незручно? Мовляв, якщо створити складнощі — то й запит відійде в небуття? Може, й так. А може — трансформується у подальшу нелояльність до такої Держави. І ті люди будуть продовжувати і далі питати себе: а чого я повинен платити податки? Йти до армії? на вибори? Взагалі залишатися тут?.. Ми ж на кожному кроці говоримо про те, що більшості на все байдуже! То, може, для початку повинно бути не байдуже і Державі до нас, і нам один до одного? У великої частини суспільства є такий запит, про навчання рідній мові (ще раз, окремо, не на рідній мові, а рідній мові!) — то непогано було б Державі на запит відповідати. Якщо, звісно, ми говоримо про інклюзивну, відкриту до потреб громадянина Державу.

Більшість з нас наразі перебуває в одній із фаз травматичного розладу. А ще ж нічого не завершилось, і що далі — не знає ніхто. І різні люди по-різному реагують. Спротивом або втечею від дійсності. Діє або сублімацією дії. Хтось ховається в кокон і робить вигляд, що нічого не відбувається. А хтось вважає, що можна принести жертву — щось таке зробити значуще — і все, це буде такий додаток до загальної справи, що він, звісно, зарахується десь там, вищими силами. І особливо тоді, коли це далося важко. Карго-культи — то ж наше все, так? Співи, паркани… іноді навіть мова.

Дійсно багато людей після Майдану та, особливо, агресії Росії перейшли виключно на українську. Я вже не кажу про тих, хто нею розмовляв і до того — для них все звично і природньо, і, до речі, якраз вони схильні відноситися до іншомовних більш поблажливо. Ви розмовляєте українською? Друзі, то я за вас щиро рада! І це не яке не глузування. З великою повагою і, навіть, захопленням ставлюся і до перших, і до других.

Але що робити з тими, хто, попри всі обставини, вважає категоричну відмову від російської необов’язковою? Ну, багато ж таких! Більшість в цілих величезних регіонах, підказка. Та ще й регіони ті — під тиском та особливою увагою Росії, тому це все небезпечне до крайнощів. Комусь нічого не цікаво, комусь, так, російська пропаганда мізки виїла, хтось, напроти, цілком собі український патріот — просто робить свій вклад інакше (і йому байдуже, що вам байдуже до того, який саме то вклад, така от тавтологія). Що з тими, хто не пішов вашим шляхом?.. Примусити? Жорстко? М’яко? Оголосити ворогом? Вигнати геть?

Від того, як ми відповідаємо на ці питання, і залежить, чи стаємо на ту наскрізь гібридну стежку, яку торує для світу Росія. Розумієте? Ні? Тоді йдемо далі.

Особливою агресією часто відрізняються саме новонавернуті — і цей феномен навіть ніякий не унікальний. Але ж мова, навіть українська, — то не релігія. Хоча і в багатьох звучать саме нотки майже релігійного фанатизму. «Буде мова — буде все інше. Тільки мовою єдиною… Мовна матриця (?) — основа душі народу…» Якби ж то було так просто — то й горя б не знали, правда? Ми все ще тяжіємо до простих рішень, нам вважається що ось, ще трішечки дотиснути — і все вдасться. А замість прориву натикаємось на чергові негаразди. І фундаменталізм тут недоречний. І тому що це типовий культ карго, і тому що єдине до чого може призвести такий фундаменталізм — це громадянська війна. У цьому я цілком згодна з Анатолієм Якименком.

Але я геть не згодна з тими висновками, які він робить заради того, щоб протидіяти такому сценарію. Тому що пропонований «мовними патріотами» шлях радикальної українізації, коли всіх незгодних просто ламають через коліно і навіть не вважають за необхідне приховати свої наміри і свою зневагу — це просто «хотєлкі» частки населення. Не такої великої, до речі. Більшість, все ж таки, бажає миру.

До чого призвели намагання з одного боку наполягти на виключному статусі російської та російськомовних — ще й розкручені та інспіровані з боку ворога — ми маємо змогу бачити на власні очі, ще й досі. І все це вдалося локалізувати у тому числі завдячуючи тому, що утиски по мовному ознаку все ж таки були фейкові.

А тепер питання. А ви що, хочете зробити тепер так, щоб це перестало бути кремлівським фейком? На чию користь працює такий «мовний патріотизм» і нетерплячість у тому, у чому бути нетерплячим, і саме зараз, суворо протипоказане? Навіщо хитати маятника в іншу сторону? Хіба з цілковито ірраціональної жаги до помсти?

Чому ірраціональної? Та тому що винними в діях цілковито сторонніх людей — навіть якщо це умовні пращури — призначають сучасних українців. Це жахлива маніпуляція — причіплювати згадки про поневолення України з боку Імперії (в усіх її інкарнаціях), Голодомори, репресії, русифікацію, зрадницький напад Росії — до російськомовних українців. Яким чином, чому, хто дав право зв’язувати їх з цими злочинами? Яким чином вони винні за те, що колись робили чи навіть зараз роблять люди, з якими їх пов’язує тільки одне — спільна мова?

Дивиться, нас неабияк дратують навіть згадки про те, що ми, сучасні українці, несемо відповідальність за дії, які мали місце збоку українців ж проти євреїв чи то поляків. Ні, то були якісь дуже окремі українці, їх було мало, вони помилялись, у ті часи багато хто помилявся… Знайоме, вірно? Так от, і тут — те саме. Минуле було і пройшло. Ми не маємо відмовлятися від нього. Навіть коли приймаємо та усвідомлюємо. Але ж і ніхто не має відповідати ні за минуле, ні за чужі дії у цьому минулому. Чи за сучасні дії — але чужі! Коли навіть вплинути ніяк не в змозі, адже то дії чужої ворожої держави, дарма, що її мешканці говорять з тобою однією мовою.

Це якесь суцільне збочення — визнавати сучасних українців вартими помсти та зневаги тому що «намагалися разом з поневолювачами нагнути і «опустити». Зневага за те, що самі не встояли». Вибачте, ви взагалі про що? «Зросійщені» українці — вони, взагалі, ще живі? І скільки їх, живих? Скільки їм років?.. Хіба ви не знаєте, що в Україні є тисячі українців, які з дитинства говорять російською, так само як їх батьки та діди? Якщо для вас перехід свого часу на російську був рівнозначний зневазі до батьків, то чому ж ви відмовляєте у праві на такі самі відчуття іншій стороні? Тому що «зґвалтовані сотні разів» не мають права ні на гідність, ні на те, щоб подати свій голос проти насильства?! І, знову таки, маються на увазі навіть не самі «зґвалтовані», а їх нащадки — але навіть вони, виявляється, не можуть претендувати на повагу та гідність. Чому? А тому що їх предки були колись «опущені» та «зґвалтовані»… Чесно, було б навіть не так і страшно, що ті слова каже просто якась людина — ну, говорить то про певні проблеми, то й все. Але ця людина транслює твердження деяких рухів і партій! І знаходяться люди — і у тому числі навіть жінки! — які оте все вподобають. Але ж варто замислитись, що стоїть за такими ідеями, і в якому світі ми можемо опинитись, якщо вони будуть втілені.

Так, є така досить популярна маніпуляція — мовляв, якби не було стільки російськомовного населення — то й Росія б не напала. Бо не було б у Кремля зайвих ілюзій, щодо того, що їх тут чекають. Але ж, якщо ті ілюзії і були — то вони вже розбиті вщент, не можна ж вважати перемогою два малесенькі клаптики (Крим — то зовсім окрема мова, так), заради яких ще й військо через кордон довелося відкрито перекидати. А російськомовне населення нічого так, тримається. Путіна не кличе.

Досвід інших країн, які в свій час ставали предметом московської агресії — тільки підтвердження. Розкажіть фінам, що треба було ретельніше застосовувати фінську! Мова — десята справа, коли йдеться про привід. Не буде цього — придумають інший. Навіть щодо Сирії знайшовся.

Інша річ, що мова — далеко не десята справа тоді, коли йдеться про гібридну війну. Зброя в якій — розкол у суспільстві та провокація громадянського протистояння.

Але ж не саме існування приводів для розколу створює розкол. Готовність вестися на ті провокації — ось що насправді важливо. Тих приводів вам вигадають, на коліні, скільки завгодно. Не буде працювати про мови — піде в хід про протистояння православних з католиками. А що? Колись непогано спрацювало.

Саме Москва, саме ворог робить ставку на зв’язку — країна та мова. Саме вони роблять усе, щоб поставити знак рівняння і створити на цій основі новий власний міф. І покласти його в основу сучасного російського фашизму — коли голос мови стає приводом та виправданням для агресії та зневаги до права. Так саме як колись для нацистів приводом та виправданням був голос крові. А ми замість того, щоб робити все можливе та неможливе аби оту зв’язку розірвати, бо саме це руйнує міф про «русский мир», плекаємо його та робимо міцніше! То виходить, що ми навіть не свою якусь національну ідею, нехай навіть з фашистським душком, створюємо — а знову вторинні по відношенню до Росії! Знову беремо її ідею, погоджуємося з її баченням світу — і лише тягнемо в інший бік, тільки й працюючи на укріплення російського дискурсу.

І може статися з нами страшна річ: коли ми, нібито, і переможемо. Свій успішний національний проект, все таке. Єдина нація, смерть ворогам. Тільки красива співуча українська — все як бажається… І при цьому ми — такі самі як і вони. Тільки, бачиш, українці зі своєю мовою. Там, десь у глибокій архаїці на маргінесі цивілізації.

Скажіть собі, будь ласка, можна пошепки, ось тоді — чи буде це перемога?.. Так?.. А чия?

Я, насправді, не знаю, що можна сказати людям, які щиро вважають, що ні, вони нікого не намагаються принизити — хіба що вказати «неправильним українцям» їх місце. Заявити, що «російськомовний українець. Цей термін українцями не сприймається. Просто». (Так, бачите, все дуже просто. Пару днів тому мені ще один подібний добродій писав, що ніякої поваги і навіть милосердя такі українці не заслуговують, бо були використані ворогом як привід для нападу — мова може йти хіба що про винищення. Потім, правда, він від цього відмовився, але…) Нагадати, що «в житті діє головне правило: якщо не матимеш власної волі і не нав’язуватимеш її іншому будеш виконувати чужу волю. Не будеш нав’язувати українську — будеш розмовляти російською». А потім ще й додати, що приниження — це швидше чиїсь там особисті відчуття.

Дуже страшні паралелі викликають ці слова, дуже. Аж моторошно і холодно зробилося. І ще — відчуття такого бруду, що хочеться піти помити руки. І я розумію, дуже добре, чому нормальні інтелектуали воліють навіть не торкатися цієї теми, або роблять це так обережно, політкоректно, кон’юнктурно навіть. Щоб не потрібно було потім довго відмиватися… і відбиватися теж. Ще прийде такий собі мірошниченко… Тому ті ЛОМи, хто, може й ладні щось сказати на захист російської — мовчать, бо ще до сепаратистів зарахують. А помірковані — краще розкажуть вам про розвиток культури взагалі, про рух уперед… а наприкінці обов’язково додадуть що-небуть про те, що все це повинне бути виключно українською. Ну, як колись ті, хто намагався донести свої думки, мусили написати щось про провідну роль комуністичної партії. Щоб ми не будували, ми завжди будуємо КПСС, так.

Їх можна зрозуміти, наших інтелектуалів та ЛОМів. Адже коли Росія звинувачує нас у тому, що тут в нас фашисти з бандерівцями, так що ж робити? Хіба визнати навіть тінь проблеми?.. І почути, що співаєш зі слів ворога?

І це теж елемент гібридної війни проти нас. Ми не можемо адекватно реагувати на виклик, тому що… нам соромно його визнати. Але фашизм та фундаменталізм підіймають голову зараз по всьому світу. Не соромно для інтелектуалів визнати проблему та назвати речі своїми іменами. Соромно пропустити загрозу та зробити вигляд, що її не існує.

Більшість взагалі воліє мовчати — так, навіщо торкатися такої невдячної та небезпечної теми. Всі ж нормальні навкруги, начебто. Нормально спілкуються, ніхто нікому не заважає. Так, дітей не вчать російській граматиці — ну, то й звикли вже всі. Чи не проблема! Дітей взагалі не дуже щоб так чомусь вчили у наших школах. Да і наука з технікою не стоять на місці — сучасні редактори помилки самі виправляють. До біса ту граматику, коротше кажучи.

І, звісно, прикмета часу: навіщо вам та російська, всі — на штурм англійської! Саме вона навіть може зайняти місце другої державної, так, у перспективі. Мова міжнародного спілкування ж.

Те, що одну мову міжнародного спілкування ми вже і так, без особливих зусиль, знаємо — то це ви про меншовартість та плейотропні ефекти. Забувайте, навіщо вона вам.

Те, що молодь у прискореному режимі штудує польську, заради хоча б кращої освіти, з перспективою там і лишитися — у тому, звісно, ніякої меншовартості.

Те, що англійську вчать не лише ті, хто дійсно збирається її використовувати, а і просто так, тому ще потреба часу — теж нормально, ніякої меншовартості, для чогось та згодиться. Нічого, що це просто неймовірний обсяг часу, який витрачено — так, на добре діло. Але будемо відверті — він міг бути витраченім на розвиток інших дисциплін, на творчість, на інновації. Ми весь час наздоганяємо, продукуючи вторинність. Нам конче необхідно підвищувати рівень нашої молоді та допомагати їй йти уперед. Зрозумійте, будь ласка, вірно: англійська — то добре. Але так, щоб то саме зараз була сверхмета? Що, знову черговий карго-культ?

Насправді, питання про навчання дітей граматиці — досить примітивне. Дозволю собі зупинитись трошки на іншому, вже майже сакральному. Культура. Ми ж, російськомовні українці, — нахабні, що оті негри. Котрим дай палець, а вони заберуть усю руку.

Так, українська мова — титульна та державна. І, звісно, Держава повинна всіляко сприяти її розвитку. Але, по-перше, чому це обов’язково повинно відбуватися всупереч розвитку інших мов, зокрема російській?

Чому ми весь час, як мантру, повторюємо, що як тільки розів’ється російська мова — то відразу зашкодить українській? Так, ми маємо історичну травму, досвід, коли саме так і сталося. Але тоді така була і мета! Була навмисне утиснута українська і віддано пріоритет російській. Що заважає зараз не йти, знову, шляхом ворога, а розвивати своє без утиску іншого? Чи ми настільки не впевнені у своєму, настільки звиклися з тією самою нібито притаманною нам меншовартістю і штучністю (і тим самим знову лише підтверджуємо наклепи Москви), що воліємо краще не ризикувати? То, може, варто нарешті випростатися на повний зріст, бути сильними та впевненими? Такому не потрібно когось утискати чи принижувати, він сам по собі самодостатній — і може дозволити бути сильними та незалежними і іншим поруч із собою.

Чим ми відрізняємося, насправді, від московітів? Гарне питання!

А чим ви насправді хочете від них відрізнятися? (Невже тільки мовою?!) Чому б не саме цим?

Розумієте, коли ми кажемо «розвиток», але при цьому робимо секвестр добрячій половині соціуму — то й результат буде такий, собі… половинчастий. Зате продовжуємо скиглити, що то в нас видавництва конкуренцію з російськими не витримують, то кіноіндустрія ніяк не розкрутиться, то телебачення не відомо на кого розраховане. І — вишенькою — кляті російськомовні жителі Сходу продовжують дивитись російські телеканали… Але мишки колються, плачуть, та й хрумають свій кактус — ні, в нас підтримується тільки україномовна культура… Ну, яка є. Ну, вона нецікава половині населення — щиро вірю, тимчасово! — але ж ми повинні підтримувати виключно своє. Українське.

Але чому «українське» — то виключно «україномовне»? Тому що українська — державна мова? І, яка в тому логіка? Якщо якийсь контент зроблено на нашій території, нашими громадянами — і йде на користь, розвиток там, прибуток, податки, слава, зайнятість — то яка різниця на якій він мові? Якщо воно все рівно наше?

А, ви не бажаєте, щоб українська була мовою чиновників? Бажаєте, щоб нею спілкувалися та творили? То спілкуйтеся та творіть! Будь ласка. Але і спілкування, і творчість — то дії добровільні. Вони не можуть бути без волі, без можливості бути самим собою, розумієте? Якщо з під палки — то тільки з чиновниками, і творчість теж така — на замовлення чиновників.

І ніхто ж не проти — якщо є таке відчуття, що потрібно підтримувати україномовну культуру. То й створіть державне замовлення, податкові пільги на певний час, фінансуйте кіно та фестивалі. Але. Об’яви на сайтах більшості українських видавництв, що вони друкують тільки україномовний продукт — це неприпустима розкіш. І для бізнесу, і для культури в цілому, і для державної політики. Ви просто викидаєте з культурного процесу чималий пласт сучасних митців. Куди? До війни — до Росії. А зараз ці люди просто залишаються осторонь — а могли би працювати для своєї країни. Вони ж наші, щоб хто не казав — наші!

…А тепер повернемось до питання: що таке для вас Україна та українці?

Чи зможемо ми встояти в сучасному світі, якщо будемо будувати Державу орієнтуючись тільки на голос крові чи мови? Чи все ж таки Держава — це територія та її населення? Те, що прийнято називати політичною нацією? Для якої голос землі важливіший понад усе. Коли не важливо, чого там у тебе в крові намішано — всі ми, врешті решт, чи то від Адама з Євою, чи то від кроманьйонців (і перше не виключає друге, так). При нинішньому темпі життя та міграції населення вже не може бути настільки важлива і мова — тому що потрібно, щоб люди хотіли і мали змогу приїжджати та працювати на цій землі, платити тут податки, писати книги, народжувати дітей. І не боялися, що їх будуть товкти носом в мовні недоліки, примушувати складати іспити… чи створювати податкові та ліцензійні перепони.

Так що, шануймося і все таке інше? Ну його, те кляте мовне питання? У всіх усе добре, якось буде, вистоїмо у війні, переможемо олігархів та їх клани, побудуємо відкрите суспільство та міцну економіку — а тоді, якось, і проблеми з мовами будуть неактуальні? Ситі українці — добрі українці. Миролюбні навіть. Більшість — нормальні та усе розуміють.

Ні, панове. У тому-то й річ, що так не буде. Тому що, так, перемагає не той, хто правий чи кращій, і не ті, кого більше.

Перемагають ті, хто давить, хто готовий відстоювати свою точку зору, хто робить для інших життя максимально незручним — так що простіше підкоритися, аби просто відчепились. І особливо якщо підкоритися коштує не так вже й дорого. (Читайте Нассима Талеба, у нього про це добряче розжовано.) Для україномовних — так взагалі нічого не коштує, навіщо їм взагалі напружуватись про те, що їх не стосується. Для російськомовних — теж, будемо відверті, ціна наразі вже не така завелика, тому що, ще раз, українську переважна більшість вже вивчила.

Але ж то тільки початок. Після зневаги і приниження з одного питання — вони перейдуть до інших. Уже ж розповіли все щодо того, хто може розраховувати на гідність, а хто не може. Кого треба поставити на місце. Але ж такі, у кого є потреба у помсті чи ставленні когось на місце — вони не зупиняються. І далі все або йде за відомим сценарієм, коли спочатку прийшли за комуністами, потім за євреями… а потім за мною, але вже не було поряд нікого, щоб вступитися. Або за сценарієм громадянської війни. І щоб цьому завадити потрібно не ховатися від проблеми, не стогнати «знову хтось про це, ну скільки можна!» — а давати відсіч.

І — надважливо! — надавати відсіч в обидва боки: як тим, хто щось там верзе про «русский мир», так саме і тим, хто тягне нас в архаїку, де голос крові та мови сильніший за голос землі, де гібридні перемоги ведуть до цивілізаційних поразок.

А наприкінці я хотіла б звернути вашу увагу на геніальну промову прем’єр-міністру Ізраїлю в ООН. Там є багато і для нас знакових речей, вона сповнена сили і впевненості — але там також є й прагнення до миру. І у тому числі і в своєму домі. Процитую маленький уривок, який здивував і вразив особливо: «Мы учим своих детей миру. Недавно мы запустили пилотный проект в системе образования, чтобы изучение арабского языка в школах стало обязательным, чтобы мы смогли лучше понимать друг друга, жить в мире».

В Ізраїлі збираються зробити вивчення арабської обов’язковим у школах! Щоб краще розуміти один одного. Щоб жити в мирі. В Ізраїлі! Де перевага арабського населення щодо єврейського — набагато більша, ніж у нас співвідношення україномовні-російськомовні. Де не один народ, тільки й того, що з різними мовами (о, а скільки мов в китайців чи індусів!), а дійсно — два геть різні народи. Де дійсно є неабияка загроза розчинитися в більш агресивному та геть інакшому соціумі. Де історія протистояння — теж набагато довша.

І все рівно, вони настільки впевнені і у собі, і в своїй мові, і в своїй культурі, що готові піти на цей ризик.

І роблять це, звісно, не тільки тому що такі сильні і можуть собі дозволити що завгодно — але й тому, що вперлися у глуху стіну, коли патова ситуація, війна та ворожнеча без кінця. І роблять, наразі, кроки на випередження — щоб хоча б у дітей був шанс жити без ворожнечі.

Чого і нам щиро бажаю.